Економіст, публіцист, автор книг “Українське економічне диво”, “З аутсайдерів у лідери”
Контури економіки майбутнього. Місце України. Частина 3
Політичні і економічні процеси, які розпочались нещодавно, демонструють тенденцію до утворення замкнених угрупувань, які можна назвати Захід і Анти-Захід. Викладені факти дають нам підстави розглянути місце України в світовій системі, що складається (тут ми вимушені будемо оперувати не стільки фактами, скільки гіпотезами).
Припущення
В подальшому тексті ми виходимо з наступних припущень:
№1 Тенденція формування і ізоляціонізму блоків збережеться
№2 Ворогуючі блоки дотримуються політики мирного співіснування
№3 Україна спроможна розробити і втілити політику економічного розвитку
Збереження тенденцій
Описані мною тенденції тільки формуються, вони можуть змінитися, і поділ світу на економічні угрупування не відбудеться. Це виглядає не дуже ймовірним, але виключати несподіваний розвиток не варто. Причини можуть бути непередбачуваними, але західний або анти-західний блоки можуть саморуйнуватися.
Для Заходу руйнівним може стати перемога ультраправого популізму (це добре розуміють росіяни і китайці, скуповуючи всяких орбанів). Для анти-західного блоку руйнівними можуть бути протиріччя серед великих країн, насамперед, між Китаєм і Індією, яка не дуже прагне до конфронтації із Заходом. .
Зовнішні обставини: мирне співіснування
Припускаю, що два ворожих блоки будуть довго співіснувати, як мирно співіснували майже пів сторіччя соціалістичний та капіталістичний табори, не знищуючи один одного військовим шляхом, обмежуючись локальними війнами типу В’єтнамської. Вірогідність мирного співіснування здається високою, бо жодна зі сторін зараз не відчуває сили подолати іншу.
Але конфлікт між Заходом і Анти-Заходом може загостритись, політичне і економічне протистояння може стати неконтрольованим і перейде у воєнне. Спрогнозувати хід і результат воєнного зіткнення Заходу і Анти-Заходу не можливо, але перебіг подій у російсько-українській війні у 2024 році оптимізму не надає. Технологічно воєнні можливості Заходу є значно сильнішими, але неміч і страх явно паралізують ці можливості.
Це бачимо просто зараз, на прикладі агресії Росії проти України. Угамувати агресивність Росії в дійсності дуже просто, бо її економіка не диверсифікована, вона залежить від експорту нафти і нафтопродуктів через 3-4 морських порти, але Захід боїться рішучих кроків.
Відчуваючи цей страх і немічність Заходу, нахабний і агресивний Анти-Захід може отримати воєнну перемогу. В такому варіанті незалежної України не буде, її економіка стане частиною російської.
Для України фатальним може бути не тільки глобальний військовий конфлікт Заходу з Анти-Заходом, але й локальна війна, яка йде зараз. Небажання України й Заходу максимально мобілізувати фінансові і технічні ресурси може погано закінчитись.
Внутрішні обставини: політична влада
В книжці "Українське економічне диво" я детально розглянув феноменальний економічний результат України за 30 років – найнижчі показники економічної динаміки серед всіх країн світу. Причин такого економічного дива декілька, але головна причина – політична. Державна влада в Україні була і є неспроможною на розробку і втілення економічної політики розвитку. Чому з нами так відбувається – окрема і величезна проблема, пояснювати це корумпованістю – то значно спрощувати складність проблеми, бо є достатньо прикладів швидкого зростання корумпованих країн.
Можливо, що потрясіння війни доведуть суспільству, що успішний розвиток країни потребує зовсім іншого політичного керівництва, ніж ми мали всі роки незалежності, і у нас знайдуться політики, здатні забезпечити економічний розвиток країни. На жаль, вірогідність цього припущення не висока.
Цивілізаційний вибір України і наслідки війни
Фактом є цивілізаційний вибір, який був зроблений Україною щодо належності до Заходу. В протистоянні періоду "холодної війни" ми з Росією були в одному таборі, зараз – у протилежних. Як і в минулому протистоянні, повноцінні і тісні економічні стосунки будуть можливими тільки в межах одного угрупування держав, відносини між країнами з різних угрупувань будуть обмеженими політичними рішеннями щодо санкцій, заборони експорту та імпорту товарів, послуг, технологій і капіталу.
Факт належності України до західного табору, скоріш за все, не змінить навіть військова навала Росії, яка власне і почалася через цей вибір України. Але ситуація на фронті зараз складається так, що Україна, судячи з усього, приєднається до Заходу частково, звільнити окуповані Росією території Україна не зможе.
Зараз, в 2024 році, про це свідчать не тільки великі втрати території, а й головні фактори, які впливають на такий перебіг подій, і які не можливо було побачити в 2022 році. Я не можу оцінювати ведення бойових дій, скажу тільки про ресурсні фактори, тобто про економічні і технічні ресурси для війни.
По-перше, Україна не тільки економічно і військово значно слабша за Росію, але на диво, Україна не запровадила і не має наміру запровадити повноцінний перехід до економіки воєнного часу, щоб компенсувати цю слабкість. Військові витрати у нас становлять не більше чверті ВВП, хоча історичні приклади доводять, що екзистенційна війна вимагає витрати не менше половини ВВП на воєнні цілі. Про цю дивну політику України я вже писав рік тому. Ця вкрай безглузда політика не дає необхідного обсягу ресурсів нашому ВПК і ЗСУ. Вважаю, не я один дивуюсь, чому влада України так вперто не бажає мобілізувати на війну всі наявні економічні ресурси.
По-друге, через те, що Україна не має власних економічних і військових ресурсів для протистояння Росії, ми тримаємося завдяки західній допомозі. Але ця допомога зовсім не адекватна російській навалі, вона дає можливість не зазнати швидкої поразки, але не дає шансів перемогти російську армію і повернути захоплені росіянами території. Тільки один приклад для наочності: США передали СРСР під час Другої світової війни 14795 літаків, а Україні на сьогодні не надали жодного, бо США мали мету перемогти гітлерівську Німеччину і не мають на меті перемогу над путінською Росією. Тенденцію до збільшення допомоги ми не бачимо, навіть навпаки, є загроза її зменшення. Поки що Захід діє так, щоб українці і росіяни як можна довше вбивали один одного. Мабуть, у Заходу не такі жахливі наміри, але благими намірами вимощена дорога в пекло.
Третій фактор – рівень технологій. Слабша сторона у зіткненні з сильнішою має шанс на перемогу завдяки використанню найновіших технологічних досягнень у веденні бойових дій. Приклад – розгром російського флоту японським в 1905 році, що призвело до поразки Росії у війні. Україна не має технологічної переваги перед російською армією, бо західні країни не передають нам найновіші зразки озброєння. Показовий приклад: літак F-16 виконав свій перший політ в 1974 році, рівно 50 років тому. Нідерланди віддають нам всі свої F-16, бо знімають їх з озброєння як застарілі, вони були на озброєнні у голландців протягом 45 років і зараз замінені на сучасні F-35. У нас є слушний вираз на такий випадок: "На тобі, Боже, що мені негоже".
Станом на кінець 2024 року ці фактори не зникають, ні Україна, ні західні партнери не бажають запроваджувати достатню мобілізацію фінансових і технічних ресурсів для перемоги у війні, а доки ці фактори будуть діяти, про відновлення територіальної цілісності України говорити марно. Ми можемо тільки сподіватися, що російська армія не просунеться надто далеко, що наступ її нарешті виснажиться, враховуючи її величезні втрати.
Поділ України на окуповану Росією і підконтрольну українській владі частини буде мати вагомі економічні наслідки. Назвемо хоча б два дуже значних.
По-перше, це зменшення в декілька разів потрібних для відбудови ресурсів. Тобто цифри у багато сотень мільярдів доларів, які зараз можна чути, в реальності будуть значно меншими. Це дає значно більше ресурсів для економічного розвитку на новій технологічній базі.
По-друге, недоступність окупованих територій призведе до структурних змін економіки. До 2014 року вугілля займало три чверті видобутого в Україні палива, і 95% вугілля видобувалося на Донбасі. Очевидно, що в енергетиці вугілля має бути заміщене природним газом, що вже відбувається з 2024 року на базі давно відомих технологій. Але вже є нові технології, які навіть на Заході ще не досягли промислового рівня, - це видобуток водню з відпрацьованих нафтогазових родовищ з витратами в 4-5 разів меншими, ніж на "зелений водень". Такі технології в Україні, де є достатньо відпрацьованих нафтогазових родовищ, можуть створити комерційно привабливу, а не дотаційну водневу енергетику.
Чорна металургія може не вижити без власного коксівного вугілля, імпорт його може зробити нашу металургію не конкурентоздатною. Напередодні війни в 2013 році Україна виробила 32 млн т сталі, нині – менше 7 млн т на рік. Промисловість може втратити головну експортну галузь і буде потребувати іншої структури інвестування і кооперації.
Будучи частиною економіки Заходу, ми будемо підлягати загальносвітовим економічним процесам, які я намагався описати в попередніх частинах статті. Економіка України у світовому масштабі майже не помітна, вона становить біля 0,002 від світової і її частка невпинно падає три десятки років, тому вплинути на світові тенденції вона ніяк не може. Але розуміючи загальні процеси, ми маємо не тільки пристосуватися до них, а й отримати з них користь.
Критична сировина і її переробка
Перший крок був зроблений цього року, коли Україна приєдналася до Mineral Security Partnership. Ми можемо запропонувати деякі матеріали, що в ЄС включені до переліку критичних. Найбільш очевидний з них – титан.
Природні ресурси цього металу у нас величезні, приблизно 20% світових запасів, але ми втратили технологічний ланцюг від руди до готових виробів. Запорізький титано-магнієвий комбінат Янукович віддав на поталу Фірташу, як і завод "Кримський титан", а також всю сировинну базу цих заводів. В результаті виробництво на ЗТМК скоротилося в рази, а майже вся сировина постачалася в Росію (навіть після 2014 року!), яка виробляла титановий прокат і забезпечувала як свій ВПК, так і експорт в США і інші країни Заходу. Тобто, Янукович і Фірташ, як нормальні російськи агенти, прибрали Україну зі світового ринку титану, а сировину відправили до Росії.
На тлі такої історії, продаж в 2024 році ОГХК, що включає Вільногірський гірничо-металургійний та Іршанський гірничо-збагачувальний комбінати, є показовим зразком. ОГХК придбав азербайджанський підприємець, який не має ніякого відношення ні до титанової індустрії, ні взагалі до металургії. І ще цікавіше: заявка на покупку була тільки одна, і це вже була четверта спроба Фонду держмайна України продати ОГХК. Чому ж на пропозицію продажу величезного підприємства за смішною ціною менше 100 мільйонів доларів, що виробляє критичний для економіки Заходу метал, не знайшлося жодного притомного покупця?
Відповідь полягає не тільки у воєнному стані. Фірташ навішав на ОГХК майже мільярд гривень боргів, а головне – він залишив ОГХК без сировини, бо старі поклади титанових руд майже вичерпані, а ліцензії на нові поклади українська влада відібрати у Фірташа не може, хоча він вже давно під санкціями РНБОУ за співпрацю з Росією. Судовій тяганині не видно кінця. Хто ж купить гірничі комбінати, у яких вичерпані поклади руди?
Як мала б поводитись державна влада, яка усвідомлює різницю між овочевим магазином і підприємством стратегічного значення? Розглянемо на прикладі ОГХК.
- Очевидно, що Україна після підписання угоди з Mineral Security Partnership має діяти відповідно до стратегії MSP, а не в супереч їй. Тобто потрібно було створити спільний титановий проект в рамках MSP замість продажу на аукціоні підприємцю з Азербайджану, з країни, яка вже подала заяву на вступ до БРІКС. Взагалі, чому проблемами критичних мінералів у державі має займатися Фонд держмайна, а не Міністерство, що відповідає за природні ресурси?
- Юридичною формою титанового проекту могла бути не тільки продаж, а й спільне підприємство, або приватно-державне партнерство. Для концентрації фінансових і технологічних ресурсів кращим варіантом було б створення міжнародного консорціуму на базі української титанової сировини. Вибір доречної правової форми проекту в стратегічній галузі є роботою Кабміну, але його розумових здібностей вистачило тільки на продаж.
- Якщо продавати титанові активи, то покупців треба запрошувати індивідуально на переговори. В сфері виробництва титану для аерокосмічного призначення працює не більше двох десятків компаній в світі. Найбільша з них – російська Авісма, якій Фірташ так слухняно постачав українську сировину. Решта – це більше десятка американських, пару японських, пару європейських, тобто всі вони знаходяться в країнах – членах MSP. Їх потрібно було б персонально запросити на переговори, а не на аукціон.
- Перед запрошенням світових лідерів титанового виробництва потрібно було юридично вичистити ОГХК від усього фірташевського спадку і пропонувати потенційним партнерам не "квиток на війну" з Фірташем, а юридично чисті активи. Це пряма робота Фонду держмайна і уряду, яку вони проігнорували, натомість вибрали найгірший з усіх варіантів.
Одночасно з продажом титанових активів, що було зроблено всупереч стратегії MSP, тобто всупереч інтересам західних партнерів, Зеленський пропонує у "Плані перемоги" стратегічне партнерство Заходу у сфері освоєння українських критичних ресурсів, зокрема – у титановій галузі. Чи є межа безладу і абсурду в управлінні українською державою?
Крім відомого всім титану, Україна може запропонувати західним країнам й інші критичні мінерали – берилій, польовий шпат, германій, графіт. Але тут, як і в виробництві титану, не можна перетворюватися на постачальника сировини, потрібно переробку сировини створювати в Україні, спираючись на фінансові і технологічні можливості Заходу. Приклад ОГХК показує, що головна перешкода - не технічна і не економічна, вона має політичну природу. Це приклад повної професійної непридатності державного управління, що шкодить розвитку економіки більш, ніж корупція.
З точки зору переробки власної сировини очевидним напрямком є переробка аграрної продукції. Ми ніколи не зможемо продавати в Європу велику кількість пшениці або кукурудзи, але це не стосується продуктів переробки. В результаті деіндустріалізації деякі продукти переробки агросировини ЄС вимушений імпортувати, наприклад, половину споживання лимонної кислоти, яку отримують з зерна кукурудзи, ЄС імпортує з Китаю. Ситуація тут абсолютно ідентична рідкоземельним металам: Китай імпортує сировину і продає готову продукцію. Що заважає Україні переробляти кукурудзу в лимонну кислоту замість експорту кукурудзи в Китай, і тим самим прибрати китайську лимонну кислоту з європейського ринку (це може дати нам біля пів мільярда євро річного доходу)? Заважає тільки недолугість державної економічної політики.
Френдшор
Наступна глобальна тенденція, яка може бути використана Україною, - це заборона імпорту з Китаю все більшого переліку товарів через небезпеку, яку вони несуть. Це насамперед, електроніка і телекомунікаційне обладнання. Якщо така продукція не буде завозитись з Китаю, це не означає, що потреба в цій продукції зникне, це означає, що виробництво переміститься в інші країни.
Загальна тенденція виводу виробництва з Китаю виникла раніше, ніж заборона на продукцію Huawei. Першою причиною було зростання витрат на виробництво в Китаї. Політичні причини додалися пізніше. Зростання витрат на виробництво обумовило напрямок переміщення виробництва з Китаю. Головним напрямком став В’єтнам, крім того, значна кількість компаній перевели виробництво в Індію, в Бангладеш, Таїланд, Мексику. Майже не було випадків переводу виробництва в Україну, єдиний приклад, який я можу пригадати – це виробництво електропроводки для автомобільних заводів Європи. На тлі переводу виробництва iPhone з Китаю в Індію, українське виробництво електропроводки не важить і десятої долі відсотку, а багатомільярдних інвестиційних потоків з Китаю вже багато.
Головним аргументом проти ідеї переводу в Україну виробництв з Китаю є демографічна катастрофа, яка залишає Україну без трудових ресурсів. Китайська індустріалізація (подібно до всіх інших індустріалізацій в країнах Азії в ХХ сторіччі) починалась з трудомістких виробництв з простою технологією. Реіндустріалізація України таким шляхом йти не може через брак трудових ресурсів. Але технології за останні 50 років змінили характер виробництв, зараз завод з виробництва електроніки не потребує тисяч молодих дівчат з паяльниками, бо монтаж і пайку електронних плат виконують автомати. Споживча електроніка перестала бути трудомісткою, тому виробництво смартфонів, телевізорів і подібної продукції можна було б перевести з Китаю в Україну.
Практичні дії, що потрібні для підготовки переводу виробництв з Китаю в Україну, я описав в статті "Як Україні "відкусити" шматок від Китаю", до якої відсилаю тих, кому цікаві проблеми економічної політики.
Новітні технології
Нарешті, стосовно нових технологій, особливо подвійного призначення, перспективи України теж реалістичні. Тенденція до заборони експорту новітніх технологій до Китаю, Росії, Ірану не зміниться. Україна та інші країни Заходу мають створювати власні виробництва на базі нових технологій, а не передавати це Китаю.
Коли на заміну кремнієвим сонячним панелям прийдуть нові (скоріш за все – перовскітні), величезні китайські заводи з виробництва сонячного кремнію стануть не потрібними, як стали непотрібними заводи з виробництва кінескопів при масовому використанні технології LCD-екранів. В період такого технологічного переходу відкривається вікно можливостей для потрапляння на ринок високотехнологічних виробництв. Технологічні переходи є постійним закономірним явищем, для їх використання в економіці потрібна державна інноваційна політика, бо значні технологічні зміни супроводжуються значними капітальними витратами і довгими термінами окупності, що не під силу окремим приватним компаніям.
Щоб не бути голослівним, наведу класичний приклад створення нової промисловості на базі нової технології – створення напівпровідникової промисловості в Японії в 1960-70-х роках. "Японський транзистор" свого часу був символом модерності, хоча всі наукові досягнення для створення транзистора належать американцям, та й комерціалізація цих досягнень почалась в 1950-х роках в США. Першим побутовим транзисторним радіоприймачем був не Sony, він був зроблений забутою нині американською компанією Regency. Японці купили в США за 50 тисяч доларів ліцензію на виробництво транзисторів, і невдовзі стали світовим лідером напівпровідникової індустрії.
В кінці 1980-х років Японія займала більше 50% світового ринку напівпровідників. Відбулось це завдяки державній інноваційній політиці, про яку в літературі з економічній історії можна знайти багато корисного. Щодо опису японської економічної політики того періоду, можу послатися хоча б на свою статтю на цю тему, де я докладно виклав, як розробляв і впроваджував економічну політику державний апарат Японії. За японським зразком високотехнологічні економіки створювали Тайвань і Південна Корея, що теж детально досліджено в економічній літературі. Навчатися є у кого, було б бажання.
Зараз західний світ все ще є головним джерелом нових технологій, хоча вже є сектори економіки, в яких лідерство перехопив Китай. З цих секторів найболючішим для Заходу можна вважати виробництво акумуляторів всіх призначень – від смартфонів до електромобілів і електромереж.
Демонстрацією технологічної і індустріальної переваги Китаю став випадок, що щойно обійшов світову пресу - запроваджені в жовтні 2024 року санкції проти Skydio - найбільшого американського виробника дронів. Заборонивши поставку акумуляторів для дронів, Китай фактично заблокував роботу цієї компанії, яка вимушена була звернутися за допомогою до адміністрації Президента США. Але швидко рішення найти не можливо, бо Китай домінує на світовому ринку акумуляторів як за рівнем технології, так і за обсягами виробництва.
Що показово: китайський виробник акумуляторів ATL (для дронів акумулятори виробляє її дочірня фірма Dongguan Poweramp), компанія, яка зараз поставила на коліна Skydio, була створена в 1999 році на базі технологій, придбаних в США, і інвестицій, отриманих в 2005 році з Японії. За два десятка років вона виросла в найбільшого в світі виробника акумуляторів для смартфонів, ноутбуків і малих дронів.
Ця заборона на поставку компонентів для дронів, мабуть, перший випадок використання Китаєм свого технічного лідерства в якості економічної і політичної зброї. Зрозуміло, це вагомий аргумент для Заходу щодо небезпеки технічної залежності від Китаю. Він буде добрим стимулом для збереження технологічного лідерства Заходу.
Україна має можливість скористатися таким самим шляхом розвитку, який демонструє приклад ATL: придбання західних технологій, залучення інвестицій під їх комерціалізацію, створення власного високотехнологічного виробництва. Тоді через 20 років американські компанії будуть технологічно залежними не від китайських, а від українських виробників. Для цього потрібно, щоб здійснилося Припущення №3.
