10 років антикорупційній системі України: міфи та реальність

Непомітно проминуло десять років від початку формування антикорупційної системи України. Її народження розпочалося відразу після Революції Гідності шляхом створення незалежних антикорупційних органів, покращення правової системи держави, люстрації.

Важливими віхами на цьому шляху стало створення Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) у 2015 році, Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК) у 2016-му, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) у 2015-2016 роках.

Вже згодом, у 2018 році, запрацювало Державне бюро розслідувань (ДБР), Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (АРМА) почало роботу у 2017 році. А для того, щоб корупціонерам в нашій державі було зовсім непереливки, у 2019 році розпочав роботу Вищий антикорупційний суд (ВАКС). Оскільки ухилення від сплати податків є предикатом незаконного збагачення, то до певної міри антикорупційним органом є й Бюро економічної безпеки (БЕБ), що розпочало свою роботу наприкінці 2021 року.

У березні 2023 року постановою Кабміну затверджено Державну антикорупційну програму на 2023-2025 роки, метою якої є "досягнення значного прогресу в запобіганні та протидії корупції, забезпечення злагодженості та системності антикорупційної діяльності всіх державних органів та органів місцевого самоврядування, а також належного процесу післявоєнного відновлення України".

Спробуємо розібратись без притаманного державним документам пафосу, яким саме є цей прогрес.

Згідно з офіційними даними, штатна чисельність державних службовців та інших працівників, метою діяльності яких є профілактика та боротьба з корупцією у державних органах, становить 3384 особи.

Зазначену цифру варто сприймати як приблизну, бо чисельність постійно змінюється. Проте, можна бути впевненим, що вона є значно більшою, оскільки на додаток до працівників спеціалізованих антикорупційних органів в інших державних установах, згідно з чинним законодавством, до штатного розкладу в обов’язковому порядку входять антикорупційні уповноважені. Враховуючи велику чисельність державних установ це ще не одна сотня людей.

Отже, нестачі державних установ на ниві боротьби з корупціонерами і хабарниками не спостерігається. Маємо повний набір укомплектованих кваліфікованими кадрами інституцій, у сфері компетенцій яких є всі необхідні функції для ефективної боротьби з корупцією – від превентивних заходів до правосуддя.

З огляду на це, формально можемо констатувати, що в Україні створено повноцінну антикорупційну систему, яка не має залишити геть нічого від цього ганебного явища.

Але не так сталося, як гадалося! Перелік резонансних справ точно не зменшується. Вітчизняні корупціонери успішно освоюють все нові й нові сфери діяльності: державні та військові закупівлі, дорожнє будівництво, нецільове витрачання бюджетних коштів, розкрадання гуманітарної допомоги, коштів донорів на відновлення тощо. Квітне буйним цвітом ця справа в Україні. На жаль.

Найочевиднішим критерієм ефективності роботи антикорупційної системи є порівняння видатків з державного бюджету (коштів платників податків на її утримання) із надходженням коштів до державного бюджету від реалізації "майна і надходження національної та іноземної валюти, конфіскованих за рішенням суду за вчинення корупційного та пов'язаного з корупцією правопорушення" (Код бюджетної класифікації доходів бюджету 24020000, до 2020 року – код 50080100).

Якщо вірити лише цифрам, то можна побачити, що видатки на утримання системи антикорупційних органів просто неспівставні з отриманими до бюджету надходженнями.

З наведеної таблиці можна побачити, що за сім останніх років існування антикорупційної системи України на її утримання з державного бюджету витрачено майже 32 млрд грн, натомість надійшло від діяльності цих органів лише 1,6 млрд грн. Гадаю, будь-які пояснення тут зайві. Цей "золотий дощ" мав би давно забезпечити перемогу добра над злом.

Можливо ми перемогли корупцію? Але тоді постає логічне запитання, навіщо нарощувати такими темпами видатки на утримання антикорупційних органів. Особливо за останні три роки, адже у нас є куди витрачати ці кошти.

Окремо слід зазначити, що для розбудови інституціональної спроможності антикорупційних органів України використовувались та використовуються не лише суттєві кошти вітчизняних платників податків. Так, станом на початок 2025 року серед переліку проєктів міжнародної технічної допомоги, зареєстрованих у в секретаріаті Кабміну, щонайменше 8 грантів, бенефіціарами та частково реципієнтами яких є антикорупційні органи України. Це кошти платників податків США, Великої Британії, країн ЄС, фінансові ресурси ОЕСР, ООН на загальну суму 130 млн євро. Це діючі проєкти на строк 3-5 років.

Зрозуміло, що боротьбу з корупцією не можна вимірювати лише грошима. Тому давайте звернемось до іншої інформації – про мету, завдання та результативні показники діяльності головних розпорядників бюджетних коштів. Це своєрідна самооцінка результатів діяльності державних установ, що є досить реалістичною і щорічно наводиться в якості додатку до проєкту державного бюджету. Там представлені у тому числі всі антикорупційні органи країни. Що ми можемо побачити, проаналізувавши показники продукту, ефективності та якості?

Наведемо лише деякі з "перлів", представлених у зазначеному додатку.

Так, ДБР, що отримує найбільший серед антикорупційних органів обсяг фінансування з державного бюджету, зокрема звітує тим, що у 2024 році питома вага кримінальних проваджень, у яких "обвинувальні акти направлено до суду, з числа кримінальних проваджень, у яких закінчено досудове розслідування" (тут і далі у лапках – назва показників прямою мовою документу), становить лише 33,4%. Найцікавіше, що вони й не планують цей відсоток піднімати і він залишатиметься таким самим на період до 2027 року. За минулий рік розмір збитків за "закінченими кримінальними провадженнями" у компетенції ДБР становить 1,7 млн грн, а відшкодовано реальними грошима державі лише 119 тис. грн. Порівняйте самі з обсягом фінансування у наведеній вище таблиці.

Йдемо далі. НАЗК інформує громадськість про те, що головним показником ефективності його діяльності є "завершення здійснення не менше 25 відсотків перевірок виявленням порушень вимог законодавства щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів та дотримання інших вимог і обмежень, встановлених антикорупційним законодавством". Станом на минулий рік, цей показник, дякувати Богу, виконаний у повному обсязі. В цей же час агентством було проведено 175 "моніторингів способу життя суб’єктів декларування". Неймовірні зусилля, погодьтесь! Особливо якщо взяти до уваги кількість поданих декларацій у базі НАЗК та чиновників в Україні. Це мільйони.

НАБУ серед показників якості своєї діяльності зазначає, що "Питома вага кримінальних проваджень, спрямованих до суду, у загальній кількості розпочатих кримінальних проваджень у звітному періоді (у тому числі, виділених в окреме провадження згідно з частиною третьою статті 217 Кримінального процесуального кодексу України)" становить 9,3% і вони не планують до 2027 року цей показник якості суттєво змінювати. Натомість серед показників ефективності зазначається, що "середньомісячні витрати на грошове забезпечення на одну особу начальницького складу" становлять 141,5 тис. грн, а "середньомісячні витрати на заробітну плату одного державного службовця" – 99,3 тис. грн. І т.д. і т.п. Продовжувати цей мазохізм немає сенсу. Повірте, шановні читачі, на слово, там ще й не таке є.

Отже, результат діяльності антикорупційних органів України, м’яко кажучи, не відповідає тим зусиллям та ресурсам, що були витрачені на розбудову та підтримку їх життєдіяльності.

Упереджуючи критику цих аргументів потрібно зазначити, що прецедент з надходженнями до бюджету в розмірі майже 30 млрд грн у 2017 році від здійснення антикорупційних заходів говорить про те, що й такий аналіз має право на життя.

Кому не достатньо вищенаведених аргументів, можна звернутись до оцінок авторитетних міжнародних інституцій. Зокрема, Transparency International випускає щорічний звіт, що містить оцінку Індексу сприйняття корупції в кожній країні. Його динаміка по Україні наведена на графіку нижче. Більше значення індексу відповідає нижчому місцю у світовому рейтингу. За 2024 рік Україна – на 105-му місці з 180 країн. Якщо зіставити довгострокову тенденцію на рисунку з хронологією створення антикорупційних органів, то стає очевидним, що кількість, чисельність, обсяги фінансування цих установ не призводять до зменшення рівня корупції. Скоріше навпаки! Хибна кореляція? Мабуть.

Водночас кореляція спостерігається між Індексом сприйняття корупції та Індексом розвитку людського потенціалу. Менший рівень корупції відповідає вищим стандартам і якості життя людей та vice versa (див. графік нижче). Тому, для досягнення цих стандартів нам потрібно надолужити відставання від провідних країн Європи та Світу у практиці протидії корупції.

З усього викладеного напрошуються деякі висновки, які не претендують на істину, але мають право на існування.

Політична воля вищого керівництва країни є засадничою складовою успішної діяльності державних антикорупційних інституцій. За її відсутності, як ми мали змогу пересвідчитись, процес боротьби з хабарниками і крадіями може бути і масштабним, і довготривалим, але не дуже результативним.

Невідворотність покарання за вчинені правопорушення є головним превентивним заходом від майбутніх злочинів, корупційних – насамперед. У воюючій країні це взагалі головний пріоритет. Допоки вітчизняні батальйони "Монако", "Відень", "Дубаї" та інші міцнішають, зростають кількісно, приростають активами, будь-які зусилля держави на ниві боротьби з корупцією будуть Сізіфовою працею. У країнах з традиційно низьким рівнем корупції (Фінляндія, Швеція тощо) основною умовою ефективності антикорупційної діяльності є незалежні суди.

В Україні досить ефективнопротидіють корупції громадські організації та окремі активісти. Інколи здається, що декілька незалежних організацій та пару десятків незалежних журналістів є набагато ефективнішими у своїй діяльності, ніж вся державна системи протидії корупції. Якби не вони, то не було б оприлюднено й половини резонансних справ, які висвітлюють ганебні факти розкрадання державних коштів, незаконного збагачення, хабарництва. У багатьох резонансних історіях лише фактор суспільної уваги забезпечує потрібний прогрес.

Долю державної антикорупційної системипотрібно вирішувати, зважуючи всі "про" і "контра". Станом на поточний момент в Україні практика формування окремих спеціалізованих антикорупційних інституцій шляхом їх виділення із загальної системи правоохоронних, судових органів влади, контролюючих органів у сфері податків та фінансових розслідувань, не має очікуваного успіху. Інституційна спроможність антикорупційних органів залишається незадовільною.

Саме тому постає нагальна необхідність їх оптимізації та перезавантаження, звісно, лише у новій системі владних координат. Цілком очевидно, що у нинішніх високопосадовців волі і бажання викорінювати корупцію немає. Збереження статус-кво означає лише пусте витрачання чималеньких коштів платників податків, які наша країна не може собі дозволити, особливо враховуючи всі соціально-економічні наслідки війни. Власне, й без остаточного розв’язання проблеми корупції Україну ніхто не буде розглядати інакше як джерело рідкоземельних металів.